Toužíš po pokoji? Podej mi ruku – půjdeme spolu. Neboj se. Slunce už stihlo setřít stopy nočního deště. Na louce si můžeš lehnout do trávy a odpočinout. Země voní divokými bylinami. Kam dál půjdeme? Tam — do výšin, mezi běloskvoucí oblaka a křídla ptáků. Dívám se do nebe – je vysoké, hluboké i blízké. Pohled se ztrácí v modrém prostoru. Zdá se, jako by se tělo stávalo lehčím. Stoupám vzhůru a dál do výše. Rozhlížím se kolem. Paprsky mě elektrizují. Jiskřím. Bolest zmizela. Necítím nic, než lehkost těla a tíži myšlenek. Dívám se dolů. Kdo jsem já? Jsem zde v blankytné nezměrnosti? A nebo jsem ta, která leží na louce s očima plnýma modře? Jen mé myšlenky – jako závaží – brání tělu vzlétnout. Ptám se – je možné je, jednu po druhé, odříznout? A co se stane pak, až zmizí i poslední myšlenka? Pak … budu volná.
***
Шукаєш спокій? Дай мені руку – підемо разом. Не бійся. Сонце вже встигло стерти сліди нічного дощу. У лузі зможеш лягти, відпочити. Земля пахне дикими травами. Де нам іти далі? Там — до висоти, між білосніжні хмари та крила птахів. Дивлюсь у небо – високе, глибоке і близьке. Погляд втрачається в синьому просторі. Здається, що моє тіло стало легшим. Виступаю вище і вище. Розглядаюсь навколо. Проміння мене електризує. Іскрюсь. Біль щез. Не почуваю нічого крім легкості тіла та тяжкості думок. Дивлюсь униз. Хто я? Чи я тут у небесній безмежності? Чи я та, яка лежить у лузі з поглядом наповненим блакиттю? Тільки мої думки – як завада – не дають тілу злетіти. Чи можна їх – одну по одній – відрізати? І що станеться, коли щезне й остання думка? Тоді — стану вільною.
by Vladka Marie